Свята Анна Шаффер

21 жовтня 2012 року Святіший Отець Бенедикт ХVІ канонізував Анну Шаффер, світську францисканку.

«В будь-якій формі, страждання є невід’ємним від людського земного життя… Людське страждання пробуджує співстраждання; воно також пробуджує повагу, воно лякає. Страждання містить велич виняткової таємниці… Крізь століття та покоління в стражданні вбачали приховану силу, яка наближала людину до Христа і була особливою благодаттю. Завдяки їй багато святих, таких як св.Франциск, св.Ігнатій Лойола та інші, пережили глибоке навернення. Результатом такого навернення є не тільки те, що особа відкриває спасенне значення страждання, але більше того, стає повністю новою людиною» (Апостольське послання Letter Salvifici doloris, SD, Йоан Павло II, лютий, 11, 1984, №№ 3, 4, 26). Життя св.Анни Шаффер особливо ілюструє ці роздуми Святішого Отця.
Анна Шаффер народилась 18 лютого 1882 року в Міндельштеттені, в поселені Нижньої Баварії, в діоцезії Регенбург, що в південній Німеччині. Родина Шаффер була великою, батько Анни працював столяром. Вони були добрими християнами: вірні ранішнім, денним та вечірнім молитвам, ходили до Церкви щонеділі і кожного свята, але також протягом тижня, коли це було можливим. Анна була тихою, ввічливою та сором’язливою дитиною, обдарованим учнем та умілим працівником. У 1896 році її батько помер у віці 40 років, залишивши родину в жахливій бідності. Анна, яка бажала стати монашкою і по можливості приєднатись до місіонерської конгрегації, була вимушена тяжко працювати, щоб назбирати придане (в ті часи це було умовою для вступу в монастир). В 14 років вона почала працювати. У 1898 році дівчина вперше отримала послання з Неба: їй з’явився Святий(деякі джерела кажуть, що це був св.Францискз Асизі), ім’я якого вона не знала, і сказав: «Тобі не виповниться 20 років, як ти почнеш багато страждати. Читай Розарій». Пізніше вона буде говорити про небезпеки і спокуси проти її дівочої чистоти, які вона всі ці роки долала завдяки Святому Розарію.
Увечері 4 лютого 1901 року, працюючи в пральні у Штаммхамі, Анна отримала серйозні травми: намагаючись полагодити пічну трубу, вона втратила рівновагу і впала в кип’ячу воду пральної машини. Лише через декілька годин її привезли в лікарню, протягом двох годин лікарі намагались спасти ошпарені кінцівки дівчини. Протягом наступних двох тижнів вони боролись з гангреною, яка з’явилась на місці невигойних ран.

Більше ніж тридцять операцій

Три місяці пізніше закінчився термін медичного страхування Анни. Мати дівчини, фрау Шаффер не могла взяти на себе зобов’язання оплати за госпіталізацію доньки, тому мусила забрати свою бідну дитину додому. Завдяки проханням доктора Вальдіна інститут для інвалідів взяв на себе опіку над хворою дівчиною. Анну поклали в клініку при Університеті Ерлангену (недалеко Нурембергу), де вона перебувала майже рік. Але лікування не давало жодного ефекту. Доктор Вальдін намагався покращити стан пошкодженої шкіри шляхом пересадки тканин, але даремно. Постраждалій було зроблено більше, ніж 30 операцій. Після безуспішних намагань принести полегшення хворій дівчині, лікар здався, перев’язавши її ноги стерильними бинтами. Наступні двадцять років Анна мусила щотижня міняти цей «одяг».
Все це унеможливлювало здійснення планів Анни Шаффер щодо вступу до монастиря. Спочатку молода жінка не корилась своїй долі – вона жалілась на біль та міцно хапалась за надію бути зціленою. Проте її душа дозрівала у важкій школі Хреста. Парафіяльний настоятель в Міндельштеттені, отець Рєгер, який був духовним батьком Анни, свідчив про те, що ніколи не чув від неї жодного слова жаління. В своєму постійному стражданні Анна була зміцнена та втішена живим Господом, особливо в Святій Євхаристії.
«Люди по-різному реагують на страждання, - писав Папа Йоан Павло ІІ. – Але в цілому можна сказати, що майже завжди кожен входить в страждання з типовим людським протестом та питанням «чому?». Він шукає значення свого страждання і прагне знайти відповідь на це питання на людському рівні. Звичайно, він часто скеровує це питання до Бога, до Христа. До того ж, він ніяк не може побачити, що Той, кого він питає, Сам страждає і хоче відповісти йому з Хреста, з серця Свого власного страждання. Однак, часто це займає час, навіть довгий час, для того щоб ця відповідь була внутрішньо прийнята. Христос не пояснює абстрактно причини страждання, але Він каже: «Слідуй за Мною! Йди! Візьми участь у праці спасіння світу через твої страждання, спасіння стало можливим завдяки Моїм стражданням! Завдяки Моєму Хресту!» Поступово, по мірі того як людина бере свій хрест, єднаючись духовним чином з Хрестом Ісуса, спасенне значення страждань відкривається їй» (Апостольське послання Letter Salvifici doloris, SD, Йоан Павло II, лютий, 11, 1984, №№ 3, 4, 26).
З 1910 по 1925 роки Анна Шаффер записувала свої думки в 12 зошитах. Збереглись також 183 листів та нотаток, написаних її рукою. Її мова дуже проста, в той же час оригінальність та особистий характер її записів торкають читача, який відкриває в них душу, яка міцно закорінена у вірі в Христа Померлого і Воскреслого та у живе сопричастя з усіма Божими вибраними. Ця незмінна довіра Господу, впевненість в Його нескінчену любов, яка проявилась до неї через страждання, випромінювала світло на тих, хто приходив до неї, які бажали довірити Анні свої інтенції або просити про підтримку чи пораду. Кількість цих відвідувачів, спочатку невеличка, поступово зростала. Навіть ті, хто мав найбільше упередження до Анни, були вражені її терпеливістю та добротою. Так, брат Анни Міхаель, який мав слабкість до спиртного, був одним з тих, хто насміхався зі «святої». Анна ж «помстилась» йому, задумавши навернути його лагідністю.
Однак поведінка Міхаеля змусила фрау Шаффер зняти маленьку кімнатку в селі, куди вона переїхала разом з донькою. Анна писала своїй чудовій матері, яка допомагала своїй дочці до самої її смерті і яку пережила на чотири роки: «О моя люба матуся, яка благодать мати тебе постійно поруч! Наш дорогий Господь посилає своїм дітям допомогу в годину потреби, коли просимо Його про це з упованням…»
Єдиною прикрасою в кімнаті хворої жінки було розп’яття, ікона «Ecce Homo» та образки святих. Анна з зусиллям покидала свою кімнату та ліжко (яке вона також називала «ліжко-хрест»). В рідких випадках її відвозили в кріслі до церкви. А з того часу, коли Папа Пій Х дозволив щоденне прийняття Св.Причастя, отець Рєгер приносив їй Ісуса, укритого в Гостії, кожного дня, і з Нього вона черпала сили.
Анна не турбувалась про те, щоб бути відомою. Її день проходив в молитві, вона також займалась ручною працею та письменництвом. «Я маю три ключі до Неба, - казала вона. – Найбільший зроблено з чавуну і він тяжкий – це моє страждання. Другий – це швейна голка, а третій – перо. Цими трьома ключами кожного дня я намагаюсь відкрити двері в Небеса. Кожен з них необхідно прикрасити трьома маленькими хрестами, якими є молитва, жертва і самовідречення». Відвідати Анну приходили сільські діти. Їх притягувало до неї. Хвора жінка говорила з ними про Спасителя, Непорочну Діву Марію та святих. Вона пояснювала їм, як люди досягають небес. Всі мешканці Міндельштеттену мали симпатію до цієї жінки. Люди любили її і жаліли, намагаючись зробити їй щось приємне. Кожного свята делегація з села відвідувала Анну, інколи сільський оркестр грав для неї, проходячи повз вікна її будинку.
Це також було проявом милосердя по відношенню до сусіда, який також страждав. Думка про нього виводили Анни із звиклої тиші. Як тільки вона бачила когось, хто переживав труднощі, знаходила тисячі теплих і дружніх слів для того, щоб потішити його або її. Тоді здавалось, що вона була найщасливішою в усьому світі. Вона зберігала в своєму серці всі молитовні інтенції, які їй довіряли, і невтомно представляла їх Богу. Всі твори Анни - це свідчення повного підпорядковування Божому Провидінню і радісного прийняття хрестів. Досить часто в її записах зустрічається зображення хреста з терновим вінцем та інші сцени Христових страстей. «Люба Фанні, - писала вона своїй подрузі 14 грудня 1918 року, - Ми маємо вважати наші страждання найбільш коханими друзями, які постійно супроводжують нас, вдень і вночі, і нагадують нам дивитись вгору, на Святий Хрест Ісуса».

«Як швидко минає час!..»

Анна довгий час була членом Третього Ордену св.Франциска. 4 жовтня 1910 року на свято св.Франциска. вона отримала стигмати, але благала Господа, щоб Він зробив ці містичні рани, даровані їй, невидимими. Здається, що вона не дуже багато читала Святе Письмо, але як справжня донька Католицької Церкви старанно вивчала її доктрину та літургію. «Молитись зі святою Церквою та її пастирями є найбільш важливою річчю для мене», - стверджувала вона. Вона розуміла своє життя неповносправної людини як участь в Хресті Ісуса Христа. «В години терпіння, протягом багатьох безсонних ночей, я маю чудову можливість ставати духовним чином перед Дарохранительницею і віддавати своє покаяння та відшкодування за гріхи Пресвятому Серцю Ісуса. О, як же тоді швидко летить для мене час! Пресвяте Серце Ісуса, укрите в Пресвятих Дарах, дякую Тобі за мій хрест і мої страждання, в єдності із подякою Марії, Скорботної Матері».
Наш Господь Ісус Христос, Пресвята Богородиця та святі часто розмовляли з Анною в снах. Ці послання з Неба були для неї потіхою та передчуттям Раю. Однак це потішання ніколи не давало їй надлюдську безтурботливість. До самого кінця вона з вдячністю приймала обмежене поліпшення,які приносили їй ліки. Вона відкрила таємницю внутрішнього миру: «О, яке щастя, яка любов прихована в хресті та стражданнях!.. Навіть 15 хвилин я не проводжу без страждань, але в той же час не знаю, як можливо існувати без болю… Часто я так страждаю, що навіть не можу вимовити і слова – коли це стається, я думаю, що мій Небесний Отець повинен особливо любити мене». Вона страждала з таємничою радістю.

Джерело радості

За три з половиною роки до смерті Анна була вимушена припинити свою працю швачки, яка давала їй можливість розслабитись та відчути себе корисною. На додаток стало зовсім неможливим перевозити її до найближчої приходської церкви для того, щоб вона могла прийняти участь в Божій Службі. Це відречення було дуже болісним для Анни. Вона писала: « Моє життя поступово в’яне в стражданні… Наближається вічність… Невдовзі я буду жити Богом, Який Сам по собі є життям. Небеса не мають ціни, і я радію кожну хвилину в покликові Господа до нескінченно прекрасного рідного краю» (березень, 1922). 5 жовтня 1925 року після прийняття Святого Причастя, зробивши знамення хреста і прошепотівши слова: «Господь мій Ісус, я люблю Тебе», у віці 43 років Анна Шаффер відійшла до дому Отця в повному мирі. Її тіло було поховано на цвинтарі в Міндельштеттені.
Навіть до офіційного розглядання Церкви, велика кількість людей в Баварії, а також з Європи, приходили до її могили з проханням про допомогу. У 1998 році в парафії Міндельштеттен було зареєстровано 551 благодатей, отриманих за заступництвом Анни. З 1929 року було зафіксовано більше ніж 15 тисяч чудес завдяки молитовному зверненню до святої.
Під час беатифікації 7 березня 1999 року бл. Папа Йоан Павло ІІ сказав: «Якщо поглянемо на блаженну Анну Шаффер, зможемо прочитати в її житті живий коментар того, про що св.Павло писав в Посланні до Римлян: «Надія не посоромиться, тому що любов Божа влита в серця наші Духом Святим, Який було нам дано» (Рим 5,5). Безсумнівно, їй не судилося боротись за те, щоб віддатись виконанню Божої волі. Але їй дано було виростати у вірному розумінні того, що слабкість і страждання є сторінками, на яких Господь пише Свою Євангелію… Її хвороба стала колискою апостольства, яке поширилось на цілий світ».
Анна Шаффер була канонізована Папою Бенедиктом ХVI 21 жовтня 2012 року, в день, присвячений місіям.